Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/104

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

мене стараються, та що я скоро повернусь додому. — Чи ж я могла тоді подумати, що цей щирий друг взяв на себе частину моїх компромітуючих мене паперів! З приходом Леоніда наші вечірні розмови стали значно живіші, він якось умів добувати часописи, що заборонено було вязням, умів дізнаватися про всякі новини. До нього ходила на побачення, назвавшись його нареченою, гарненька панночка Туся Олтаржевська, що справді була закохана в Леоніда. Вона належала до вищих кол київського громадянства і могла приносити йому цікаві новинки. Памятаю один вечір — вже запалили лямпи, а Леонід каже: слухайте, Ноно, буду вам читати новісіньку книжку »Русской Мысли« (тоді це був улюблений місячник поступової інтелігенції). Всі повилазили на вікна, і любий, музикальний голос Жебуньова так ясно долітав до нас через мовчазний камяний двір. Але ця розвага не сподобалась нашому начальству і нам заборонили так щовечора розмовляти.

Наближалася зима, тюрма переповнювалася, вже не вистачало келій для одиночних політичних, і я з одною сусідкою попрохали, щоб нас посадили разом в одну камеру. Стало наче тепліше, легше жити. Товаришкою моєю була цілком незнайома мені раніш вятичанка Воробйова Павла, з партії народників. Приїхала вона до Києва вчитись, брала участь в якійсь студенській демонстрації і тепер сиділа в тюрмі коло мене. Познайомились ми, коли виходили одночасно з своїх келій (з великої ласки нашої сторожихи) до водотягу вмиватися ранком. Павла Воробйова мала виразний тип заволзьких інородців: висока, огрядна, з темним гладко зачесаним волоссям, чорними очима, трохи косо поставленими. Спокійна, весела, працьовита, вона в моїй камері багато оповідала мені про свій далекий край. При ній мені не сором було плакати за дітьми.

Так пройшло три місяці нудного життя в тюрмі. Один хлопець із нудьги вишив своїй нареченій цілу українську сорочку, другий збожеволів. Настрій вязнів ставав нервовий, все частіші повставали суперечки з начальством то з приводу їжі, то з приводу побачень, що їх дозволяли і не дозволяли цілком свавільно. Вязні вимагали також скоршого переведення слідства. Аж ось одного ранку викликали мене до канцелярії і, о радість! — в прийомній стояв мій брат з чималим пакунком. —