булку, просту одеську, пшеничну, і чаю (панська порція в тюрмі), а слідом за цим ті самі жандарі, що мене арештували, прийшли і повели мене пішки на двірець, бо тюрма була дуже близько від цього поганенького старого двірця.
Їхали в звичайному вагоні без ґрат, але ізольовані від інших пасажирів. Жандарі ставилися до мене добре, і мені пощастило через вікно попросити когось із знайомих передати моєму братові, що мене знову арештовано і везуть до Києва. Приїхали ми пізно ввечері, на двірці мене зараз оточили жандарі, »частный пристав«, вивели мене окремим заднім ходом на вулицю, ті самі два жандарі сіли зо мною в найманий повіз, і ми поїхали до тюрми, а з обох боків повозу їхали кінні жандарі — було дуже пишно і смішно. А місяць заливав срібним промінням і тополі Бібіковського бульвару, і порожній вночі Єврейський базар і довгу Житомирську вулицю.
Ось і знайома тюрма, наша Бастилія, мури зовсім білі від місячного сяйва і ще виразніше чорніють на них ґрати в відчинених темних вікнах. Спить тюрма — »що кого втомило«. В сусідньому болоті завзято кумкають жаби. Напівсонний начальник тюрми суворо приймає нову »політичну« — ох, як вони вже йому осточортіли, ці політичні вязні зі своїми особливими вимогами, скаргами… Записують мене, і ось я знову за мурами, повна власність цих чужих, ворожих мені людей, відрізана мов прірвою від усіх, хто мені дорожчий за життя. На другий день мене вітають із чоловічих вікон, переказують новини: Жебуньова вже немає, повезли до Мінусинська. Олтаржевська аж плакала, благала, щоб він дозволив їй їхати слідом за ним, — ні, одмовив їй і заборонив, сам поніс свій хрест, а наречену просив лише доглядати його стареньку матір та листуватися з ним. Бичков молодший, Олександер (їх двоє братів сиділо в тюрмі) втік із тюрми: підчас проходки в одну мить вліз на мур і перескочив. Якось пощастило десь переховатися, погоня не піймала. Але через його втечу в тюрмі почалися »строгости«, заборонено співати, балакати.
Мені перший час не дозволяли ані вишивати, ані книжок не давали. Ходиш, було, ходиш по камері, одна думка догоняє другу, а над усіма стоїть питання, чи скоро я повернусь до своїх, що »вони« зо мною зроблять? Одна потіха — гризу смашні полтавські коржики,
