Соломонови — чоловік і жінка та ще один симпатичний хлопець, українець, катеринославський семинарист Ільченко. Скоро ми дуже зійшлися, вечорами разом читали, вдень ходили гуляти. Щодня в 5 год. веч. приходила пошта з Катеринославу. Піднадзорні так цікавилися ґазетами, листами, що самі приходили на розбір пошти і забирали свою й мою кореспонденцію. Це справді була найрадісніша хвилина цілого нашого дня, коли до нас у цей Богом забутий кут доходили листи від близьких людей, вісти з вільного світу. Вечеряли всі вкупі. Страва наша була не пишна, але вишневим киселем захоплювались дуже мої діти і мій малий семинаристик. Весною ходили збирати конвалії в лісі над Дніпром і виходили на пристань зустрічати пароплав — від нього так віяло далеким життям, все чогось чекалося. Але з пароплаву завше виходила лише купа євреїв, вони сідали в свої балагули і, йойкаючи на виснажених, сухоребрих шкап, пишно проїздили повз нас до міста.
Але одного разу з пароплаву до мене вийшов мій брат — яке це несподіване щастя було! Три дні ми без перестанку балакали, висловили всі свої думки, змагання, мрії. Все, що за довгий час наболіло в душі, що передумалось і пройшло через критику розуму і в мого любого брата і в мене, все те виливалось у наших розмовах. Брат їхав до Петербургу і обіцяв дістати там дозвіл жити мені з чоловіком разом, хоч Херсон і був »на військовому положенні«.
І справді літом прийшов мені дозвіл переїхати, хоч і не до самого Херсону — борони Боже — а до Алешок, Дніпровського пов. (Таврія). Все-ж таки ближче до Олександра, бо всього година їзди пароплавом із Херсону. Зраділи ми з дітьми — поїдемо до татка! Але яким шляхом? Нас розділяли Дніпрові пороги, і не було жадної залізниці. Хотілося поїхати так, щоб і дешево було, і дітям цікаво. Мій син уже знав про Січ Запорозьку, про степ, зимовики і т. і. Вирішили їхати возом, степом до Никополя, а там пароплавом до Херсону. Мені не радили самій їхати степом, але мене це страшенне спокушало. Ільченко знайшов певного візника, великий віз із добрими кіньми. Навантажили наше скромне майно, посідали ми на високо намощеному сіні та й вирушили в невідому далечінь. Сумно проща-
