лись із нами Соломонови та Ільченко — вони зоставалися ще самітніші. Зате як раділи мої діти! І поїхали — широким степом, усе на південь, а понад шляхом здіймались високі могили, що з вітром говорили, жита золотіли під синім небом, тепло, ясно, вільно. Не забути мені чудового заходу сонця на степу того вечора, коли ми підїздили до Никополя. Переночували ми в цьому поганенькому єврейському містечку і ранком виїхали далі пароплавом. Увечорі підїздили вже до Херсона. На пристані нас зустріло майже все статистичне бюро, бо воно все жило, як одна родина, і всі брали участь і в радощах і в горі кожного свого члена. Тут був і мій одеський приятель, Бравнер з цукерками для своєї давньої улюблениці Люби. Була й гарна молоденька поетеса Дніпрова Чайка, що саме одружилася з Теофаном Василевським і була дочкою священика з села Збурівки над лиманом. Був і мовчазний Грабенко з чисто українським гумором в очах. Публика косо поглядала на наше радісне вітання. На статистиків скрізь дивились, як на якихось дуже дивних людей — наче й освічені, а балакають по мужицьки, наче й революціонери, а мають посади, де їх дуже шанують!
Але в Херсоні ми тільки переночували, і на другий день пароплавом Олександер веселий повіз нас Конкою вгору в Алешки, де вже найняв мені дві кімнатки з кухнею у якоїсь високої старої пані, що мала дуже злого маленького бульдога. Тут життя пішло жвавіше, Олександер приїздив щонеділі і майже завжди привозив когонебудь із знайомих. Приїздили коли пароплавом, а коли й човном.
Одного разу, коли в Херсоні була на гастролях трупа Кропивницького, до мене великими двома шаландами приїхали дорога М. К. Заньковецька, Садовський, Саксаганський та їхня мила сестра з чоловіком Мовою, дуже гарним тенором. Всі ми згадували їхкього брата Тобілевича, що його нам усім так бракувало. А його після мого відїзду взяли під »гласний надзор« і вислали з Єлисавету аж у Новочеркаськ за те, що не повідомив начальства, що в його хаті живе така шкідлива революціонерка, як я. Дуже ми журились із Олександром, що, живучи в хаті Тобілевича, я на нього накликала таку недолю. Але ми вже мали відомости, що й на самітному засланні Іван Тобілевич не втратив своєї творчої
