Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/132

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

тільки з міста Херсону, а й поза межі Херсонської губернії, і наказ цей виходив не просто від місцевої адміністрації, а був затверджений підписом самого царя! — От які ми були небезпечні люди, що навіть самого царя турбували, і він власним наказом »повелєвав«, щоб »назавжди« Олександер Ол. Русов не смів переступити меж Херсонщини.

Але виконати це за 24 години, як того вимагав всевладний Рооп, було неможливо. На моїх руках був хворий брат, сина треба було взяти з гімназії, — все це вимагало чимало часу й клопоту. Вдалося після численних телеграм, що коштували чимало грошей, добитися таки відсунення на тиждень. Все місто було обурене, бо в діяльності Олександра справді нічого небезпечного не можна було знайти. Підозрівали мене, як вічну революціонерку, що може я чимнебудь скомпрометувала свого чоловіка, але й я у цьому місті окрім родинної та культурної праці не мала і на думці нічого.

Треба було думати-гадати, куди ж його податися, куди везти, брата й дітей, де шукати заробітку? Наверталася для Олександра якась праця в Харкові, але настільки непевна, що відразу рушити з родиною туди, в цілком чуже місто було неможливо. Та ще ж і я була досі під »гласним надзором«! — От і вирішили їхати додому в Алешню, на Чернигівщину. Тоді в Херсоні ще не було залізниці, треба було їхати пароплавом до Миколаєва, щоб звідти їхати вже залізницею до Києва. Раненько виїздив пароплав, але на пристані зібралися всі наші приятелі й друзі; чого тільки вони не наносили нам, скільки квітів, скільки щирих побажань дістали ми на відїзді! Вічне спасибі тим друзям, що в ті небезпечні часи не боялися виявити нам, особливо Олександрові, свою щиру пошану і любов.

Всі розуміли, як йому тяжко було покидати знов незакінчену працю, що її він так любив і вмів провадити, як ніхто інший. Наш смуток ще зростав від присутности мого хворого брата, що цілком не розумів, куди й нащо його везуть, того самого брата, що колись сам боровся із свавіллям адміністрації і мене захищав від нього, а тепер як безпомічна несвідома дитина дивився на всіх цих людей, що відпроваджували нас.

Не зупиняючись ніде в дорозі, щасливо приїхали ми з усіма манатками на нашу рідну стацію Хоробичі