Коли ми приїхали цей раз до Чернигова, то там помітно було вже багато нових течій. Після страшної реакції 80-х років громадянство наче знову набирало сили для боротьби, звісно, тільки культурної, лояльної, але все ж таки боротьби. І як не дивно це, в Чернигові душею цього світлого руху був такий аристократ, як чернигівський губерніяльний маршалок (»предводитель дворянства«) Микола Дмитрович Долгоруков.
Якось так сталося, що Олександер Ол., скрізь підозрілий для всякої адміністрації, — орґанічний українець-демократ, став своєю людиною в родині Долгоруких. Ця родина складалася з його жінки — милої доброї Марії Павлівни, дочки Наталі 15 років та двох малих княжат років 8–11. Наталя товаришувала з моєю Любою. Мик. Дмитрович старався, і це йому вдавалося завдяки його тактовности та чутливости, обєднати всі чесні елементи земства. Про нього справедливо казали, що для нього не було ані елліна, ані іудея, до всіх він ставився з повагою, усім радий був допомогти. Великий землевласник, бо й жінчині й свої власні мав великі маєтки, гласний Новозибківського повіту, де в нього була велика економія Топаль, він щедро давав гроші і окремим особам, персональним невдахам, і на громадські справи. Він дуже цікавився переписом, що його провадив Олександер. Тоді організувалося учительське Товариство, намічали ріжні праці в народньому шкільництві, складали систематичний каталог книжок для народу. В нього вписані були й українські книжки. Взагалі в учительській сфері якось зазначався український настрій, помітно було вплив Грінченка, що жив тоді у Чернигові, вплив Коцюбинського, що мав там свій власний дім. На чолі української Громади, досить численної, стояв Ілля Людвигович Шраг.
