конституції що-хвилини повставали непорозуміння. Я памятаю, як на другий день увечері мій 9-літній син, почувши співи на вулиці, хотів бігти прилучитись до »нашої« маніфестації, але ми мусіли утримати його, бо почули фатальний спів гимну. Страшенну паніку наводив цей »Союз« на провінції. Поступові кола всіма силами використовували нові горожанські права, скрізь заворушилася преса, на Україні почало виходити майже одночасно 20 часописів, в Петербурзі ми мали два орґани — загально політичний »Український Вістник«, в якому редактором був Славинський, а секретарем Доманицький. Видавав його В. М. Пирожков. Найближчу участь у місячнику брали Грушевський, Стебницький, Лотоцький та ще де-які українці, що раніш стояли осторонь українства, як от Овсянников-Куликовський.
Другим органом нашим була щотижнева часопись »Наше життя«, як виразниця нашого парляментарного життя, орґан української фракції у всеросійській Державній Думі[1]. Там, звісно, працювали ті самі люди, але надсилалось туди багато кореспонденцій. Саму справу видання дуже енергійно провадив молодий Доманицький. Часто редакції обох цих орґанів збирались у нас. На жаль, раз-у-раз приходилось дивуватись, чому ці перші вільні ґазети, наші політичні орґани, мають таку слабу підтримку від українців — так мало надсилалось статтей і кореспонденції, мало давалось грошей, і матеріяльний стан обох видань був дуже кепський. Українська фракція працювала в згоді з федеративною фракцією усіх націй, а також з партією К.-Д., які в той час ставились прихильно до національного питання, хоч завше в межах тільки дуже вузької автономії. Ці національні питання самі висувались тоді на чергу і їх обмірковувано по всіх часописях Петербурґу, як от »Наша Жизнь«, »Наши Дни« та ин. Часто на ріжних засіданнях приходилося сваритись за вузьке розуміння національного питання у всіх цих визначних російських мислителів — Мілюкова, Плєханова, Королєнка. Один тільки ставився з широким розумінням і щиро і прихильно до нашої справи — відомий соціо-
