Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/203

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

то були часи початку війни, але зате повні нових інтересів, нових змагань.

Окремо від Тупа буяв завзяттям молодий гурток, ідо купчився навколо »Української Хати«, яку редагував п. Богацький. Там в літературній критиці, в нових літературних творах лунав уже новий соціяльно-літературний напрямок, там писали Сріблянський, Євшан, Товкачевський, Рильський, Чупринка й инш. Від них віяло молодим сміливим життям. Рильський під той час кінчав ґимназію й жив у нас на кватирі в дружньому товаристві з моїм сином Юрком. Рильський завжди з великим захопленням оповідав нам про ті жваві розмови соціяльно-політичного характеру, що провадилися в їх гуртку і направлені були проти всіх застарілих традицій, що ще панували в тогочасному українському суспільстві.

Перша звістка про війну застала нас у липні 1914 року у Винниці. Сиділи ввечері в садку, чаювали, аж приходить Лозінський, Маркевич і ще хтось із повіту й кажуть, що оголошено війну, всіх військових скликують, на завтра призначено побір коней коло царини. Це пролунало, як щось неймовірне. Навіть пожартували на цю тему та й розійшлись. Другого дня пішли ми на царину. Коней пригнали небагато. Ніхто ще не був свідомий, що воно таке справді робиться, виконували пасивно наказ начальства. З великим жалем прислав і Маркевич свого красуня-коня, на якого так і накинулися ремонтери, бо решта коней були прості, селянські. Ми сиділи на колодах, дивились на рух на майдані, сонце так гарно сідало за Бугом, з сусіднього поля доносився запах гречки, шляхом гнали череду додому. Ніхто й не передбачав того жаху, що мав початися за яких 2–3 дні. Інтеліґенція легковажно висловлювала певність, що, мовляв, війна при сучасних великих засобах військової техніки не може тривати довше, як три тижні, бо инакше це була б надто жорстока бойня людей. Тиждень пізніше можна було вже бачити, як помилялись ті, хто так гадав. Цілу Европу наче обхопила пожежа, всі її народи наче перейнялися смертельною ненавистю один до одного. Почалися скрізь драми: ридали матері, провожаючи синів не знати куди й нащо, плакали жінки, яким війна забирала чоловіків, — вони часто покидали дітей, йшли в сестри-жалібниці, аби не