переживати цієї жахливої розлуки, в якій невідступно перед ними стояв привід смерти. Особливо тяжко було дивитись, як селяни — батько, мати — провожали синів на залізницю: суворі, мовчазні обличчя, мов скаменілі в тяжкому почутті непоборного обовязку, і тільки крадькома батько витре нестримну сльозу, а мати — вона за сльозами й світу не бачить!
Того року ми трохи раніше повернулись до Києва з Винниці, — хотілося скоріше бути вдома. В Києві провадилась уже якась гарячкова підготовка до чогось страшного. Одні знову кричали про певні перемоги — це були монархісти та »Союз Русского Народа«. А ліві, навпаки, були переконані в протилежному. Українці не знали, чого їм сподіватись. Війна, яку великий князь Миколай Миколаєвич оголосив за визвольну для всіх пригнічених народів, почалася для нас з заборони часописів, місячників, з руйнування Галичини та незвичайного запобігання уряду перед Польщею. Скоро стали зявлятись заложники з Галичини. Оповідали, що там робилося на українських землях, що дозволяло собі російське військо, як руйнували всі наші культурно-національні здобутки. Та й у центрі України військовий уряд і адміністрація тримали заложників-галичан по тюрмах, срештованих українських діячів з Галичини відвозили на Сибір і тримали там в неможливих умовах. Ось у цей момент і виступила до роботи Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Вона не хотіла слухати про жадну політику, вона тільки бачила перед собою тих галичан, яких звикла вважати за братів, яким доля раніше краще усміхнулась, аніж нам, щодо національної волі, братів, які багато чого могли навчити нас. І тепер ось вони — жертви війни, обідрані, голодні, змучені жорстоким поводженням. Треба було зараз же їм допомогти, щоб вони як-найкраще побачили, що в Києві мають братів-українців. І Людмила Михайлівна зорґанізувала жіночий гурток і почала сама ходити від одної адміністраційної установи до другої. Треба було вирвати галичан з вязниці, розмістити декого по приватних помешканнях українців. Так трьох заложників міста Львова — Паньківського, Федака і ще когось примістили в помешканні Матушевського. А для решти евакуантів треба було знайти помешкання, де б вони були на волі, а на це
