Поховавши Олександра Олександровича, я з сином Юрієм і внучкою Олею залишилася, як на роздоріжжі: куди подітися, як жити, що розпочати, щоб забути своє страшне горе? Юрків університет і мій Фреблівський Інститут були евакуовані до Саратова. Чи їхати до того чужого краю, чи шукати якоїсь посади в Києві? З цими думками моя доня забрала нас до себе в Алешню. »Там, — казала вона, — ви заспокоїтеся та й вирішите, що робити«. Ми справді нічого кращого не могли вигадати.
Як приїхали ми до Алешні, маленька Оля зазаслабла на гострий гостець. Вона лежала нерухомо, бо кожний рух в ногах викликував великий біль. Сидячи коло неї, передумували ми всякі пляни, але доля вирішила за нас сама. За два тижні прийшла з Саратова телєґрама від В. Зіньківського: »Від листопада починаємо лекції, Ваша присутність необхідна«. Оля вже видужувала, але брати дитину в далеку дорогу було якось страшно, й ми залишили її в родині моєї доні, а вдвох з Юрієм, не заїжджаючи до Києва, подалися до Саратова. Там замешкали ми в двох невеличких кімнатах і розпочали з невимовним сумом нове життя.
Саратов — велике місто на високому березі Волги, з дуже жвавим промисловим рухом і піднесеним інтелєктуальним життям серед інтеліґенції і робітників. Взагалі соціяльно-культурне життя проходило тут куди вільніше, ніж у Києві. Було тут чимало ріжних товариств, а в місцевій пресі свобідно висловлювались про війну й про ріжні соціяльні питання. Широка Волга велично котила свої хвилі під самим містом, церкви блискали золотими банями, на вулицях було шумно, голосно, а скрізь лунала чужа нам, московська мова. Нам
