несе волю, а може й цілковите національне визволення. Памятаю, як уперше радісно зібралася київська українська інтеліґенція в нашому клюбі, внизу, в сутеринах, бо верх був ще занятий шпиталем. Були тут старі і молодь, військові, письменники, старшини клюбу — увесь цвіт української суспільності. Промов пригото-
ваних не було жадних, усі говорили свобідно, весело, вже не страхаючись якоїсь поліційної несподіванки. Коло столів провадились записи, розділювали ріжні громадсько-адміністраційні обовязки, намічували людей для нових посад, оповідали ріжні епізоди з петербурзької революції, про активну участь в ній українських військових частин, прочитували листи, що їх писали українці з ріжних кінців Росії — вони вітали Киян, кидали свої посади на далекій Московщині та їхали до Києва. Настрій був радісний, піднесений. Ще ніхто не заглядав у майбутнє, ще поважно не обмірковувалось та й не оформлювалося це майбутнє — чи воно виллється в федерацію з відновленою Москвою, чи може дасть нам — як гадали найсміливіші патріоти — повну незалежність, самостійність. У всіх намітився відразу один провідник в цей важний момент — відомий істо-
