шеньки з кінця в кінець. Одного разу пішла я в якійсь справі Володимирською вулицею. Коло театру хлопчиська літ 12–15 ідуть позаду мене, потім одразу вискакують мені наперед, заглядають у вічі й питають: »ви пані Русова? Правда — Русова?« — Авжеж, — кажу, — я Русова, а вам що з того? Вони відразу побігли. Видно, за мною слідкували. Другий раз треба було мені гроші віднести одній фребличці, що працювала в нашому зразковому українському притулку на Бибіковському Бульварі коло Жидівського базару. Поки йшла горішньою частиною бульвару — нічого, стрілянину чути глухо й людей є трохи. Та як підійшла до Безаківської, як заторохтять кулемети, що порозставляли їх коло двірця! Хто був на вулиці — усі під доми туляться, кожен хоче кудись сховатися, та всі ворота позамикані. Перебігла я небезпечну зону, а далі знову пішла стримано й якось дісталась, куди треба. Як же-ж здивувалася моя мила фреблічка, що я сама принесла їй гроші!
Тяжко нам було ще й через те, що ми не мали чим дітей годувати: ані хліба, ані якої іншої провізії — облога застукала нас цілком несподівано. Мали лише гречані крупи та кілька днів ними й живилися: то гарячу кашу їли, то холодну — до чаю.
За кілька днів замовкла стрілянина, большевики оволоділи Києвом, стало тихо, але ця тиша, повна невідомого, несподіваного, була ще лячніша. По вулицях було зовсім небезпечно ходити, українців хапали, виводили кудись, звідки вони не вертались. Де почують, що люди розмовляють по українськи, їх заарештовували. Але ми всетаки якось сходились, радились, що робити. Особливо турбувалися за долю Стешенка й П. Холодного. Вони оба не вспіли виїхати з Києва і тепер переховувались у знайомих. Їх становище було дуже небезпечне[1].
Аж тут закликав нас, учителів міських шкіл, в тім і мене, Затонський, щоб обговорити становище шкіл. По своїй нестриманости я заговорила до нього дуже гостро, що треба раніш людям життя якось забезпечити,
- ↑ Іван Стешенко виїхав потім до Полтави й там погиб від скритовбивчої ворожої руки. — Ред.
