були обурені тим, що Науменко правив у міністерстві цілком абсолютно, не скликував Ради, видавав свої постанови самостійно, а моральну відповідальність перед громадянством несли ми всі. Сходились ми на збори ґрупами й ставили питання, чи не податись нам до димісії. У мене з Науменком були близькі особисті відносини, він був мій кум і друг цілої нашої родини. Я пішла побалакати з ним не тільки офіційно, а й по товариськи. Принесла йому своє подання про димісію й сказала, що такий заклик до наших учнів, щоб вони йшли на смерть, не може виходити з міністерства освіти, це може робити в хвилину розпачу військове міністерство або голова державного уряду, але не ми, педаґоґи, які мають один обовязок — берегти від усякого лиха нашу молодь, а не можуть робити з неї chaire à canon. Науменко розумів, що ми, опозиція проти гетьманату, найбільше обурюємось тим, що нашу молодь офірують не стільки для оборони рідного краю, як для оборони гетьмана, що своїм невдалим правлінням довів Україну до такого жахливого стану. На кінець нашої розмови я сказала: — „Володимире Павловичу, як ви не відкличете цього заклику, дозвольте мені податись до димісії, бо я бачу, що діяльність міністерства освіти бере напрямок, якого я не можу погодити з моїми переконаннями“. І вручила йому своє прохання про димісію. В. П. холодно прочитав його і спокійно сказав мені: „Я не приймаю вашої димісії, бо не бачу для неї важливих підстав. А якби ваші приятелі стояли в уряді, хіба вони не зробили б того самого, що роблю я, і чи не співчували б тоді всі ви цьому?“
Тимчасом цей заклик зібрав тільки зобовязаних військових і цілком несвідому молодь. В Педаґоґічному Музею, де засідала колись Центральна Рада, зібрались ці добровольці-гетьманці. Свідомі українці втікали до повстанців, або до німецького табору в Святошині і тут перечікували, аби тільки не підтримувати гетьманського уряду. На самого гетьмана вже ніхто не звертав уваги, в усіх на устах було імя Петлюри, до нього хилилась уся пошана й довіря українського громадянства. В міністерствах на той час майже не працювали, бо Київ був відрізаний від решти України повстанцями.
Всі ми тоді пильно стежили, що робить Петлюра,
