Недовго цей раз довелось мені працювати в міністерстві. Обставини часу накладали на нас нові обовязки. До нас доходили чутки про тяжке становище наших полонених у польських таборах. Український Червоний Хрест вирішив оглянути їх, дізнатися про їх правдивий стан. В цю комісію призначили мене головою. Ми виїхали наприкінці жовтня з Черняхівськими — Людмилою Михайлівною, її чоловіком, дочкою Ронею й двома галичанами — священником Арданом і доктором Витошинським. Але між українським кордоном і Волочиськами — вже на польській території не було жадної комунікації. Наші прекрасні урядові ваґони доїхали до такого пункта, де рейки були цілком попсовані. Довго вночі чекали, поки на найближчий пунк пограничної сторожі повідомили, що нам потрібні дві фіри. На цих фірах дістались ми до двірця у Волочиськах і о 6-й год. ранку вирушили до Тарнова, де й почалися наші пригоди. На двірці перевірили наші мандати й паспорти та поставились до нас дуже неприхильно й хотіли арештувати. Цілу немилу справу викликала особа В. Проти нього поляки мали якісь заміти. Тільки посвідки Черв. Хреста врятували нас від справжньої тюрми. Все ж нас під конвоєм привели до готелю й там замкнули в двох кімнатах — жінок з одній, чоловіків у другій. Коло кожних дверей на коритарі поставили жовнірів. Три дні прийшлося нам перебути під арештом і на обід ходити з вартовими, поки з Варшави не дали нам дозволу туди приїхати. Але В. так і лишився в тюрмі в Тарнові, поки ми його вже з Варшави не вирятували. А коли він приїхав, то йому порадили не залишатися надалі в нашій місії, а вернутись або на Україну, або до Галичини і на це дали йому потрібні папери. Але він невідомо через що поїхав не на Станиславів, як йому радили, а знову на Тарнів, де його знов заарештували й там він у тюрмі й помер.
