Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/24

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

селян чула вислови найприхильнішої пошани до моїх батьків. Населення нашої місцевосте — це сумішка українців із білорусами, це так звані »лапацони«. В нас носять ще білоруські білі свити й дуже часто можна почути дзекання — дзядзько, Дзмітро; вимовляють подвійні голосівки »куонь, вуол«. Наші селяне були сумирної вдачі, але хитрі, вже покалічені кріпацтвом, підозріло ставилися до всього нового, жили з ганчарства і для своїх горнів завжди крали в панському лісі дрова і хмиз. Жінки гарно ткали з вовни спідниці і вишивали лиштви коліровою вовною. В Олександрівці ходили в яскраво червоних, домотканих і вдома пофарбованих спідницях, вишиваних зеленою, жовтою і блакитною вовною. Старенькі баби носили на голові довгі білі намітки. Чоловіки ходили в свитках теж із домашньої тканини. В хатах усе внутрішнє влаштування було цілком українське, але самі хати були з дерева, чорні, без садків, з загородженим обійстям. Свої ганчарські вироби селяне возили продавати на Полтавщину та Київщину. У віддалі 12 верстов від Алешні — містечко-слобода Добрянка[1], виключно заселена москалями старого загарту. Половина цього містечка належить уже до Могилівської губернії і заселена самими жидами. Ця Добрянка й була нашою поштовою стацією і найближчим торговельним пунктом. Московки з Добрянки мали славу добрих садівниць; вони плекали дуже гарні малини та полуниці майже на сипкому піску й споконвіку орендували панські сади. Чоловіки були мулярами і на літо розходилися далеко на ріжні будівлі.

 
  1. В цій Добрянці довший час уже наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. перебував нотарем наш поет Самійленко. В Добрянці виробляли славетну на київських контрактах яблушну пастилу Нечаєва.