Від Скали ми їхали тягаровим автом і глухої ночі приїхали в темний, обшарпаний жидівсько-польський Камянець. Черняхівські заночували в готелі, а я поїхала до своїх, стукнула у вікно Юркової кімнати — він жив тоді зі своєю жінкою в домі Залевських. Дома! Але в місті вже хазяйнували поляки. Огієнко був представником української влади й йому приходилось провадити дуже тонку дипломатію, щоб установити рівновагу у відносинах населення з союзниками. Чимало сипалось на його голову докорів з боку українців, але я завжди дивувалася, як він умів балянсувати й з якою витривалістю до кінця виконував покладений на нього тяжкий обовязок.
Кілька тижнів після нашого повороту став Юрко збиратися до Відня, щоб закінчити там свою університетську науку. Їхав він туди, не маючи ані пашпорту, ані жадної візи, лише з кількома рекомендаціями шановного професора Бучинського. Їхав нічим не забезпечений, на ура, аби тільки скінчити науку, та й на світ Божий вирватись із тієї залізної клітки, яку тоді уявляла з себе наша бідолашна Україна. Я і раділа цій подорожі і страшенно турбувалась. Він умовився з якимсь українцем, що його автом мав переїхати через кордон біля Скали. Їхав він разом із своєю молодою жінкою. В неділю 6-го грудня ми всі вийшли відправити молодих мандрівців — я й батьки Юркової жінки. Вийшли з дому ще поночі. Поки йшли, стало світати, було тепло, вода струмочками збігала по гористих вулицях Камянця. Прийшли до готелю Бель-Вю, забрали речі, що попереносили туди ще звечора, почекали на когось, вони сіли в авто, сів і якийсь польський офіцер з собачкою, і поїхали. Їхали вони вже світлим ранком туди, на захід,
