Я народилася 1856 р. в цій самій Алешні вже пятою дитиною в моїх батьків і народилася такою кволою, що всі були певні, що я недовго поживу і мама часто казала: »не хочу її любити, все одно помре«. Була в мене і водянка і ще якісь хвороби. Наша родина під цей час складалася зі старшої сестри Мані, 12-літньої, старшого брата Олександра, 16-літнього, сестри Наталі, 10-літньої, та брата Володі, шестилітка.
Наталя й Володя померли ще в перші роки мого життя. Мати за ними так затужила, що захворіла на туберкульозу. Я не памятаю своєї мами, але памятаю, як мене збудили вночі й понесли в вітальню, де стояло тоді її ліжко, відгороджене параваном. Вона вмирала й мене принесли, щоби вона мене поблагословила. Батько трохи що не збожеволів із горя. Поховав свою Ганну на цвинтарі і збудував над могилою невеличку капличку, де й собі приготував місце. Капличку обтягнули чорним сукном і в ній повісили великий гарний образ Матері Божої — Неутолимої Печалі. Чорним сукном обтягнули також ввесь кабінет батька, де він замкнувся й нікого до себе не пускав. Тільки я мала право щовечора його відвідувати. Як тепер бачу цілком чорну кімнату, велике вольтерівське крісло, в ньому сидить татко і я з ним. Перед нами горять дрова в камині, а коло дверей стоїть прикажчик Антін і розказує, що за день зроблено в господарстві. Татко мовчки слухає його, іноді невважливо вставляє свої запити чи вказівки. Йому все байдуже. Нема тієї, для якої влаштоване це домашнє вогнище, тієї, що її портрет висів над чорним столом у чорній рамі. Вогонь із каміну відблискує на шклі й надає портретові щось живого… А за дверима сестра в жалібному вбранні готує чай у великій салі зі свічадами. Вже все готове, а вона
