глянув на мене і зараз звелів козакам нарвати трави, з якої зробили мені у вагоні-„теплушці“ мягке ліжко. Попрощалась я з Вірочкою і як лягла, то так до Проскурова й не вставала. Там, на першій перевірці перепусток, я мало не погубила свою справу, бо на питання большевика-урядовця, до якої я партії належу, вже хотіла сказати, що до с.-ф. Але С. не дав мені нічого вимовити і сам, жартуючи, сказав: „Пані вже такого віку, що до ніякої партії не належить“. Хвалити Бога проскочила. У Винниці простояли два дні. Я ходила до Олени Іванівни Маркевич. Сам Маркевич умер. Я трапила саме на панахиду по ньому. Людей було мало, українці боялись. Родина була страшенно засмучена, обмірковували, куди їм податися, як продати майно. Сумно було. З Винниці ми вже їхали просто до Києва, тільки на деяких стаціях довго вистоювали. Доводилось часто їхати не в ваґоні, а на товарних плятформах. Сонце пекло навкруги. Гарна природа. Я раділа. На одній з попередніх пересадок побачив мене якийсь молодий большевик і аж руками сплеснув: „Така стара, куди ви їдете? Назустріч смерті?“ Він засміявся. — „Я їду до своєї доні“, —- злісно відповіла я, наче ця мета ґарантувала мене від усякої небезпеки.
В Києві пішла до Учительської Спілки, до Наукового Т-ва, де були приміщені мої родинні памятки — портрети Олександра Олександровича й покійного сина Михайла. Тут зложені були також мої книжки й стояло моє піяніно. У Спілці саме обговорювали питання, чи вступати у федерацію зі Всеросійською Спілкою, саме скликано надзвичайний зїзд для розвязання цього питання. Бачила багатьох знайомих: Родникова, Дорошкевича та інших наших спілчан. Всі зустрічали мене ласкаво, закликали зостатися у Києві, працювати в Інституті ім. Грінченка. Але відчувалось щось чудне, наче за ці два роки — 1919–1920 — змінилась психольоґія тих, що тут у Києві пережили ці страшні роки. Про багато річей ми, старі приятелі, були цілком протилежних думок, і не тільки в політичних, а й в моральних справах. Життя виковувало наче два ріжні типи українців: обидва патріоти, але один вже пристосований до найтяжчих умов життя, навіть до спільної праці з найлютішим ворогом, а другий — ще зі старими традиціями, зі
