старим морально-політичним кредо, з яким він їде на евакуацію, на еміґрацію, аби того кредо не зректися, не зробити жадного компромісу з життям. Ці другі не миряться з тим брудом, який революція внесла в життя, вони вірять у певність свого, витвореного в інших умовах, ідеалу. Котрий з цих двох типів більше життєвий, котрий буде визнаний за правдивий і доцільний — це покаже історія, але ця ріжниця страшенно вразила тоді мене. Тільки в одній близькій мені родині Ч. відчула знову, що я з своїми…
Але треба було старатись як-найскорше їхати в Алешню. І тут допомогла мені стара моя приятелька В. Т-а. Завдяки своїм звязкам з колишніми нашими учнями-жидами, — а в Києві все було в руках жидів, — вона добула для нас обох перепустки на пароплав до Алешні. Боже, такий знайомий шлях, і який він був тоді гидкий. Брутальність пароплавних урядовців, публики, загальний страх, постійні обшукування то того, то іншого подорожнього з примхи якогось чекіста, арешти, висаджування на беріг — щось неможливе! Мене й пані Т. якимсь чудом не чіпали, і ось ми на нашій пристані Вовчуги. Звідти селяни заправили з нас неймовірно великі гроші, щоб довезти возом до самої Алешні (17 верстов). Але залишатися до вечора було небезпечно, бо по всіх дорогах розбої, грабування. Кожний крок дороги викликав спомини минулого. Переїздили знайомими селами, старі баби, старі чоловіки пізнавали мене, вітали, молоді, навпаки — високо задирали голову, дивилися або з підозрінням, або з призирством. У деяких селах перевіряли наші перепустки.
Приїхали до Алешні. Не буду описувати, яке це було щастя всіх рідних побачитись, обійнятись. І як тяжко було вислухувати все те дійсно жахливе, що прийшлося моїй дочці пережити в своїй хаті, серед того рідного населення, яке ніколи ні від кого з нас нічого не бачило, окрім добра, щирости, користи. Через наш дім хто тільки не перейшов за ці майже два роки — і повстанці, і червона армія, і чекісти. Але нехай інші впишуть в історію України ці страшні події, впишуть обєктивно, правдиво, не минаючи ані коми.
Тільки-що я привіталась із рідними, коли до мене уже завітав один з селян, вже комуніст-урядовець, без
