жадної церемонії розсівся і почав розмову: „Я, товариш Русова, прийшов вас розпитати, як ви дивитесь на »національний вопрос«?“ І почав, і почав якимсь українсько-московським жарґоном. Я не сміла йому відмовити й попросила його відкласти цю фільософію на інший раз, — треба було сидіти й слухати імпровізації доморослого оратора, бо він — безмежна влада, в його руках моя дочка й її діти! На другий день було свято, наше давнє улюблене свято, храм нашої церковці. Місцеві комуністи ушкварили „народній театр“. Закликали й нас. Ніколи в житті гіршого знущання я не пережила, як тоді, коли перед самою виставою той самий оратор, що у нас вчора нищив „усякий національний вопрос“, тепер в окремому викладі лаяв усіх Ліндфорсів — мого батька, брата, племінників, лаяв, не подаючи проти них жадних фактів, лаяв у тому самому будинку, що ми поставили для школи, лаяв навмисне в моїй присутности, перед дітьми останнього покійного Ліндфорса. Защо? Щось таке погане, слиняве, нечисте було навкруги, що я при першій нагоді вийшла з „народнього театру“ до дочки. Вулицею зустрічалися знайомі селяни, баби віталися зі мною здалека, боячись виявити мені свою колишню приязнь. А ввечері сиділи при світлі „лучини“, — ані свічок, ані нафти не було, запалювали тільки смоляки. При такому світлі цілу зиму діти вчились. Привезла я їм жменьку цукру. Зраділи дуже, що можна з цукром чаю або кави випити. Какао зберегли ще з тої американської посилки, що я їм послала. Але й смоляки, і брак соли та цукру — це дрібниці були супроти безпосередньої небезпеки та морального знущання. На кожному кроці смерть, грабіж. Не пробула я й двох днів в Алешні, як пішли чутки: „Отож петлюрка приїхала, ота стара Русова! Її не можна тут терпіти, треба арештувати“. Приходили до мене старі приятелі, остерігали. Пішла я в їхню сільську управу й показала їм, що, хоч я і „петлюрка“, але маю справжню большевицьку командіровку. Тоді притихли й дали мені та Олі поворотні перепустки. Почали збиратись, щоб довшим перебуванням не пошкодити моїй дочці Любі. Навкруги все шпиги, доноси. У дочки ще зостався якимсь чудом віз та кінь. Поїхали назад на пристань. Пароплави ходили нерегулярно, ждали цілий
