будуть квиток, підуть у ліс та й нарубають дров. А де були самі жінки, то набідувались, поки навчились дрова рубати. Мені якось щастило: по всіх цих большевицьких установах завжди хто-небудь з українців брав мене під свою охорону, здобував квитки на дрова і т. і. А одного разу я була цілком зворушена, коли до нас у двір прийшов гурток моїх слухачів з учительської семінарії, де я читала педаґоґіку, щоб нарубати мені дров. Взагалі в тому тяжкому житті рятувала нас лише взаїмна допомога.
Університет усе ще стояв, як українська твердиня, ректором був відомий математик Федорів. Але потроху большевики підкопувалися під нашу твердиню, призначали своїх комісарів, що їм мусів коритися і ректор, і ті, що мали право брати участь в професорській раді. Перші комісари були з нашого ж таки студентства, вони ставилися з повагою і до Федорова, і до професорської ради. Це були українці, і вони не перешкоджали справі українського університету. Але після Різдва 1921 р. за комісара призначено Куцяка, що мав чомусь тепер прізвище Чалого. Кажуть, що він відзначився якимись геройськими вчинками на Кубані ще за часів Центральної Ради. Я того не знаю.
Моя зустріч з ним була така. Ще перед українською евакуацією мені прийшли сказати, що якийсь учитель гине з біди на кватирі у Ватич і є слабий на туберкульозу. Я зараз пішла до нього й пізнала Куцяка, з яким ми працювали на учительських зїздах ще за царського режиму. Тепер він мав жінку-московку й малу дитину. Він зараз же почав просити в мене допомоги від Учительської Спілки, яка ще функціонувала в Камянці, і то допомоги величезної, щоб міг із жінкою виїхати до Швайцарії. Нагадав мені всі свої заслуги перед українським громадянством. Я сказала йому, щоб подав до Управи Учительської Спілки прохання, а я підтримаю його. Але коли я сказала нашому скарбникові — Сірополкові, яку допомогу вимагає (вимагає, а не просить) Куцяк, то Сірополко й Білецький сказали, що це неможливо — довелося б усі гроші Спілки видати одній особі, та ще особі непевній, як почали говорити ріжні люди. Чалий образився, коли йому відмовили, і пішов скаржитись до Петлюри, а далі він щез із нашого
