дочка-студентка і син-ґімназист. Всіх їх обвинувачено в зраді, в зносинах з повстанцями. Дочку пощастило досить скоро визволити, але батько з сином довго сиділи в тюрмі і батькові ввесь час казали, що завтра обох їх розстріляють. І справді, на очах батька розстріляли його молодого коханого сина, а самого старого потім випустили, мало не божевільного від горя. Після того чекісти взялися за учнів учительської семінарії. Обшукали цілий будинок, заарештували молоденьких дівчат-слухачок і розстріляли їх. Це був один жах, з цим не можна було ніяк примиритися, вони нищили нашу красу, нашу свідому молодь. Заарештовані поводилися і в тюрмі, і перед смертю, як справжні героїні, як перші христіянські мучениці. З цим фактом нелюдські жорстокости я не могла ніяк помиритися. Пішла до своїх приятелів в університет. Всі в розпачі сидять і чекають: „Сьогодні ти, а завтра — я“. Самовар кипить, але пють не чай (його не можна було докупитися в ті часи), а просто гарячу воду, з малесенькими шматочками цукру та з чорним-пречорним хлібом. Аж страшно згадати отой хліб, але його їли. Їли той хліб тифозні вояки, бо не було іншого. Тільки для чекистів жидівки пекли справжній хліб і булки. Розпитую товаришів за професора К., що теж був заарештований. Кажуть, що його вже тричі вночі виводили на розстріл, але розстрілювали в його присутності інших, а його потім знову відводили в камеру. Всі боялись, щоб він не збожеволів.
