Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/264

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
XVI.

Я вже вище казала, що радянська влада ставилась до мене особисто досить добре, але я все-таки рішила втікти з цього пекла. З перших же днів окупації України большевики почали переслідувати українців взагалі й утворили таку неможливу атмосферу шпигунства, доносів, брехні, недовіря, що я не мала вже сил довше все це терпіти й мовчки дивитися на те моральне й матеріяльне лихо, що спіткало наш народ. Перша думка про еміґрацію виникла в мене в червні, коли політком Чалий та призначений із Харкова новий ректор камянецького університету Сидорак цілком зруйнували його автономію, коли ці два неуки почали поневіряти нашу професорську колєґію, коли, замісць науки, з наказу Чалого, професори мусіли управляти городи для запомоги московським „товаріщам“, коли згинула орґанізованість й освітня мета вищої школи. Утримання нам, розуміється, не давали, а приватні наші городи забрали „на комуну“. Економічні злидні почалися для всіх нас. Багато з професорів жили з того, що випродували все своє майно, виносили на базар одежу, білизну й міняли її на борошно й городину. Чалий і Сидорак замінили собою професорську раду, всі справи вирішували самодержавно і, як два злі духи, видумували, чим би найдошкульніше допікати професорам — відбирали в них дрова, залишали без обіду тих із наших вчених, хто не виробив мінімуму фізичної праці — 6–8 годин денно. Усе в Камянці притихло, усе мовчало й тільки пошепки одні другим казали слова надії й віри, що „ось прийдуть наші!“ А поки-що треба було рятуватись від голоду, від безглуздих арештів, від розстрілу…

Я працювала тоді в відділі освіти. Там заініціовано було читати ріжні реферати в місті й на селах, щоб зби-