Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/268

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

п. Кизиму. Вже вдруге опинилась вона в пазурах пограничників. За першим разом її так були вимучили, що вона трохи не вмерла. Як випустили з арешту, поїхала на село, трохи там підживилася і знову подалась на кордон, бо в Галичині була вся її родина. Доля й на цей раз її зрадила і ось вона знову під замком. Була ще тут одна галичанка з дочкою, літ пятнадцяти. Знад самого Дону допленталась вона з великими перешкодами до кордону й тут піймалася.

Ця бездольна громадка прийняла мене, як рідну. Десь добули „кипяточку“, за шклянкою чаю кожний оповідав свої пригоди. За деякий час по мене прийшов чекіст і повів мене в другу кімнату в будинку „Особого Відділу“, присунув мені до стола фотель і солодко, навіть по українськи, сказав: „Зараз вам принесуть наш обід“. Це мене ніяк не втішило: вони лише позолочують мені клітку, а я вимагала, щоб мене одразу випустили додому. Прийшов другий чекіст, зовсім молодий, і почав пояснювати: Ми хотіли, мовляв, дати вам можливий комфорт, уважаючи на ваш вік. А за годину мене викликано до начальника Відділу. Тут уже поводження було цілком ввічливе. „Товаріщ“ Клєментьєв вибачався й запевняв мене, що мій арешт — це помилка 6-го пограничного пункту. — „Сдєлавшій єво будєт пасажен на гавптвахту, развє ми можем думать, што ви убєґалі, ми вєдь работаєм вмєстє для України. Вам будєт всьо возвращєно“. Мовчки я вислухала цю балаканину й повернулась додому з тяжким почуттям.

Між мною й закордоном знову виріс мур. Перед очима стояв „6-ий пограничний пункт“ і черемис із рушницею за моїми плечима. Після цього мене почали особливо пильнувати і для більшої певности приставили до нашої кватирі, в кімнаті коло парадного входу, чекіста. Але я все ж не покидала свого наміру втікти від цього жахливого життя. Перебула ще в Камянці літо, їздила по селах, писала свою ґеоґрафію. А під осінь умовилась з одним українцем, що контрабандою переносив ріжні золоті речі за кордон, що він нас переведе.

Усе було напоготові, й одного вечора почули ми стук у вікно. З маленькою торбою в руках вийшли ми з внучкою до нашого провідника й пішли геть на Шатавську дорогу. Час був цілком несприятливий, небез-