ний одержав посаду бухгальтера в Громадському Комітеті, а потім в Педаґоґічному Інституті. Зінаїда Василівна Мірна з часом зайняла визначне місце у внутрішньому житті празької еміґрації. Вона була головою Української Жіночої Спілки в Празі й клюбу радикально-демократичної партії, що повстала з партії соціялістів і федералістів. Радикал-демократи по смерті Петлюри творять із себе урядову партію, що поділила між собою міністерські портфелі й у своїй діяльності стала орієнтуватися на Польщу.
В 1925–1926 роках серед еміґрації помічалась велика метушня. З України приїздили ріжні знані українські діячі, як от В. Мазуренко й інші, розповідали, який то рай завели большевики на Україні, й намовляли еміґрантів повертатися додому. Ці розмови хвилювали молодь, вносили спокусу й безлад в еміґраційне життя, повстала т. зв. „смєновєховщіна“. Цей рух особливо був оживлений у Подебрадах, де студєнство жило більш обєднано. Залунали нові слова, в багатьох розгорілося в серці бажання знову побачити своїх рідних, свій край. І дехто справді поїхав на радянську Україну. Але мало кому там добре повелось: дехто безпосередньо попав у руки Чека, дехто опинився замість України в Ташкенті й інших більш або менш віддалених від України місцях. Знову були такі, що за деякий час повернулися таємними стежками назад до Праги. З приводу цього руху Шаповал написав цікаву статтю в „Новій Україні“ — грубому журналі, що виходив у Празі. Навкруги цього руху повстала велика колотнеча — хто їхав, того називали зрадником, і навпаки. Шаповал виясняв у своїй статті, як до цього треба ставитись. Питання про поворот на Україну Шаповал визнавав приватною справою дотичних осіб, що не повинна переходити на громадський ґрунт. Є люди, що еміґрували з принципіяльних причин, свідомо, не визнаючи насильників окупантів за справжніх володарів України, і їм, звісно, не випадає повертатись туди, поки не буде зреалізоване їхнє розуміння державної України. Але ті особи, яких доля занесла на чужину без їх волі, які опинилися на еміґрації припадково й яким занадто тяжко переносити еміґраційне життя, а також ті, що вірять, що в сучасних обставинах життя на Україні можна працю-
