Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/48

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

він уже виступив як видатний перекладач: вийшли деякі його переклади казок Андерсена, його чудові сербські пісні. В цій людині було так богато шляхетного, він думками підносився над усім буденним, літературні інтереси панували в нього над усіма іншими. Він мріяв перекладами збагатити нашу вбогу на той час літературу, але йому бракувало слів, виразів.

Він мусів творити їх, беручи народні корені і додаючи до них ті чи інші наростки, та вишукував у багатій скарбниці народньої мови відповідні вирази. Він перекладав Лєрмонтова, Пушкіна, Гоголя, Нєкрасова. На нього нападали за його деколи штучну мову, сміялись із його »кування« слів, але без його праці ми ще довший час сиділи б на самій етнографічній мові. Житецький, майстер нашої друкованої філології, інколи аж за голову брався від »нових« слів Старицького, але ці слова набирали сили звичаю і їх починали вживати. Від поезії Старицький перейшов до перекладів і переробок драматичних творів, і коли виступив для виконання своєї високо-національної ролі наш театр, то першими пєсами його нового репертуару були пєси Старицького і Кропивницького. Багато з цього виходило непорозумінь; деякі українські письменники сварилися з Мих. Петр. за спільні теми, обвинувачували його в літературних »пляґіятах« (Глібов, Литвинова, Александров), але це були тільки звичайні, на жаль, суперечки між українцями. Одначе можна сказати — де б не брав Старицький свої теми, свої драматичні колізії — він завжди перетворював їх на свій лад з більшою психологічною тонкістю. Напр., порівняймо пєсу »Доки сонце зійде, роса очі виїсть« Кропивницького і »Не судилось« Старицького.

Між Михайлом Петровичем та моєю сестрою відразу повстала велика приязнь, яка щодалі ставала глибшою. Обоє мали ту саму хворобу — ваду серця, обоє ставились проте до свого здоровля досить неуважно і йшли назустріч життю, віддаючи йому всі свої найліпші сили й здібности. Стільки бувало між ними балачок на соціяльні та національні теми! Скільки своїх творів читав нам Старицький у рукописах! І коли переслідування українського слова доходили вже до найвищого ступня, — коли київського цензора не можна вже було задобрити жадними тортами, що їх періодично презентував