Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/59

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

як звав Русова за його співи і веселість і Чубинський і Лисенко, я змогла тільки висміяти цього співака за його сірі широкі штани. І в обличчі, і в поведінці було стільки своєрідного, оригінального, неподібного до всіх тих урівноважених »комільфотних« людей, що я їх бачила раніше, що я ніяк не могла до нього поставитись серйозно. Голос у »Саші Ангела« справді був гарний і він у першій пєсі, що її ставили в нас — »Чорноморському Побуті« чудово виконав ролю Ілька. Цей »Чорноморський Побут« і був тим першим приводом, що через нього ми з сестрою ввійшли в українське коло.

Коли Старицький прийшов до нас на наше нове помешкання проти театру у Л. І. Марковського, його вразив простір і краса нашої залі. Він став радитися з моєю сестрою, чи не можна було б якнебудь використовувати цю залю для громадянства, коли кінчалася праця в нашій школі. Влаштували кілька літературних вечірок, а потім Старицький і каже:

— Давайте, спробуємо заграти театр. В мене є пєса Кухаренка »Чорноморський Побут«, трошки змінимо її, Лисенко додасть пісень…

І закипіла робота. Притягнули до неї стару й молоду громаду, притягли господаря дому, щоб допоміг із кулісами, декораціями і восені 1872 р. поставили пєсу. У цьому взяли участь студенти, пізніше видатні українські діячі. Козака Тупицю грав красунь Орест Левицький, Марусю грала О. Коннор, дуже гарна панночки з наївним шепелявінням. Коло неї й її сестри, пані Лисенко, завжди юрбою ходили паничі: Кобилянський, Кудря й інші. Разом із »Чорноморським Побутом« поставили російський теж народній, але недоладний водевіль »Ярославськая Кружевница«. В ньому грала я й молодий Платон Марковський; я виступала в шовковому сарафані: це була моя остання данина московській нації.

Після Різдва 1873 р. почали розучувати »Різдвяну Ніч«, перероблену Старицьким для театру на оперу. Це вже давало куди більше клопоту, численні проби. Режісерував Старицький, але часто, з огляду на серйозність вистави, режісерував і Чубинський. Часом Лисенко в розпуці, що режісура не відповідає духові його музики, вискакував зза фортепіяну і на обличчі його була правдива мука. Памятаю, як в одній сцені, щоб