датну ролю серед т. зв. »кадетів« у Петербурзі, Тищинський, Вербицький були співробітниками »Основи«, Іван Федорович Рашевський виступав із успіхом на всеросійських медичних, т. зв. Пироговських зїздах. Другий Рашевський бував заграницею, стрічався в Швайцарії з революціонерами, дописував до петербурзьких місячників. Завдяки цим людям панувала в Чернигові освічена, широка атмосфера.
В приватному житті ці люди були веселі й чесні. Всі вони були завзяті мисливі; не можна було уявити собі правдивого чернигівця без жовтого сеттера. Вони любили гуртками їздити на болото Замглай, правдиве царство дикого птаства і звіря. Або човном по Десні їздили на левади, варили кашу й при вогні та повній чарці вина розказували собі мисливські пригоди.
Оттакий то був Чернигів наприкінці 70-их років.
У 90-их роках, коли ми вдруге туди повернулись, він мав уже іншу фізіономію. Але завжди характеристичними його рисами був український етнографічний характер не тільки населення в масі, але й інтелігенції, повсякчас опозиційний настрій громадянства проти адміністрації та особливий чернигівський патріотизм. — Десна, чернигівський собор — усе це були такі місцеві речі, що дорогі були всім і кожному. Торг у місті був дуже мало розвинений і до проведення залізниці і після того, хоч жиди й становили величезний відсоток населення, — торгували лісом та орендували землю у великих землевласників.
Повертаюсь до турецької війни 1877 року. Чернигів заворушився. У великій залі дворянського дому дами та панночки краяли полотно на перевязки, сорочки, простирала для ранених, упорядковували шпиталь. Настрій був піднесений. Я в якесь свято обійшла всі шинки та ресторани міста і зібрала якусь дивовижну силу грошей. Скоро і до нас почали привозити ранених з Києва, зявились поважні постаті турків з обмотаними якимось шматтям головами, всі босі, мало не голі. Серед дам-патронес виникло питання, чи ставитись до турків, як і до інших ранених. »Я ни за что не буду за ними ухаживать«, виголошувала одна. »Может быть это самые башибузуки и есть — я их боюсь, я не подойду к ним близко«, — верещала друга. Якийсь час можна було бачити, як ранені турки валялись на тротуарах, поки не
