прийшов наказ: з турками поводитися, як з усіма іншими раненими. Тоді їх поклали в шпиталь, і дами навіть флірти заводили з красунями-турками.
Інтелігенція дивилася на справу глибше. Оголосивши війну Туреччині і надавши цій війні, як це завжди робив старий російський уряд, характер якогось альтруїзму, матеріяльної незаінтересованости, він звернувся до всіх земств із закликом прийти на поміч державі. Праві земці, звісно, з »патріотичним« (скорше рабським) захопленням готові були всі селянські (не свої) гроші віддати на »алтарь отечества«. Для них це було ще й ліпше, бо з огляду на ці вимоги можна було зменшити витрати на народню освіту, а проти її поширення вони завжди раді були виступати. Не так думали ліберальні земці; вони добре розуміли, що війна завжди ставить державу в скрутне становище і що це треба використати та за ті послуги, що їх можна зробити урядові, урвати від нього дещо, підірвати його страшний абсолютизм, здобути більшу автономію для земств, більшу свободу для преси, для громадських організацій. У чернигівському земстві на чолі ліберальної опозиції стояли найкращі місцеві люди — Петрункевич, Савич, Вовк-Карачевський, Шраг, Ліндфорс. Вони гаряче вірили, що можна цілком легальним шляхом вивести країну з тієї неволі, що в ній тримала його адміністративна всемогутня влада, з економічного і культурного занепаду. »Легальність« — це було гасло боротьби земців, і вони гадали, що з цим гаслом вони можуть і тільки з ним повинні провадити цілком одверту боротьбу, не визнаючи жадної конспірації. Вони обурювалися на молодь і ті партії, що в них вона тоді гуртувалася, за те, що ці партії ховали свої наміри, провадили таємну організацію, вживали всяких засобів, часто непорядних. Ліндфорс вітав вираз Драгоманова: »чисте діло вимагає чистих рук«. Це були люди таких твердих принціпів, що ніщо не могло б звести їх із раз вибраного шляху.
Наше помешкання у Чернигові скоро стало тим інтимним огнищем, що коло нього збиралися ці люди, щоб порадитись про свої офіційні виступи, розподілити між собою ролі, особливо підчас земських зборів, та визначити справи, що за них слід провадити боротьбу — де найкраще могла виявлятися автономія земства і що найближче торкалося інтересів населення. Такими го-
