після того, як гостював у нас на хуторі, став на посаду земського статистика — помічником Олександра при збиранні статистичних відомостей у Ніженському повіті, і ці мандрівки по українському повіті, тісні зносини з українським населенням чимало сприяли тому, щоб у душі Жебуньова виникли ті свідомі українські симпатії, що грунтувались на природженій, але під упливом російського революціонізму неусвідомленій любові до України. На початку 80-х років Жебуньова заслано на три роки на Сибір. Там у Мінусинську, на чужині, він саме й зрозумів, що він українець і повинен віддати свої сили не загально-російській революції, а українському рухові, який щойно народжувався на той час; повинен працювати, щоб збудити національну свідомість в українському народі; повинен стати в оборону прав української культури перед вищими російськими колами. З заслання він повернувся вже свідомим українським діячем і справді зробив багато користи для українського відродження, як завзятий пропагандист української ідеї і серед вищих верств суспільства, і в народній масі. Він був організатором багатьох українських гуртків, між ін. київського клубу; підтримував їх власними коштами і так само допомагав кожному українцеві в біді, в тюрмі, — але завжди додержуючись обережної конспірації. Скільки українських книжок він розповсюдив не тільки серед шкільної молоді, серед селян, а й серед війська, що тоді особливо суворо адміністрація стерегла від усяких зносин із українськими діячами. Провадити цю пропаганду було дуже ризиковно, але вона захоплювала Леоніда тим великим значінням, що ця праця могла мати для українського руху. Взагалі Жебуньов працював дуже завзято, коли йому це дозволяло його здоровля. Фізично він був дуже кволий, хворобливий, мав катар шлунку, ішіяс, слабі легені, невралгію й часто мусів без руху вилежуватись у ліжку. Тоді він кидався на книжки, читав усе, — і українську літературу, і те, що писалося про Україну або про українську справу. Як він радів, коли його самітного хтось із українців відвідував, коли хтось приносив йому якусь нереставраційну, домашню страву. Але це не часто траплялося, і він часто мав право нарікати на байдужність своїх друзів. Самітним бурлакою жив ціле життя, самітним і помер десь у Криму, тікаючи від громадянської війни.
