тір, на спочинок. »Серед наших сосон, казала я йому, ваші нерви успокояться, ви знову наберетеся сил для праці«. І він поїхав; і ми з Маковієвим зустріли його як рідного і влаштували як найкраще. Але, на жаль, він прожив усього 2–3 дні. »Не можу, нервово відмовлявся він від усіх наших прохань, — не можу я тут жити: цей спокій, ця обєктивна байдужність природи до наших страждань, несвідомість про долю того населення, що за нього ми життя своє віддаємо — це щось страшне. Я не можу бути в лісі — його величня тиша дратує мене. Я мушу вернутись до товаришів, до Києва«. І він покинув нас і за деякий час його заарештовано.
Скоро виявилося, що Ланґінса не було в київській тюрмі, його разом із кількома іншими народовольцями вже вивезли до пересильної тюрми у Мценськ. Де це Мценськ, що воно таке пересильна тюрма, — я не уявляла собі, але я знала одно — герої гинуть, а ми, мізерні люди, поки на ногах, мусимо помагати їм. Може їх далеко зашлють, вони потребують грошей! І я, покинувши малого сина свого Мішуню на Маковієва, полетіла в Мценськ, повітове місто Орловської губернії. В Орлі треба взяти у губернатора дозвіл на побачення, але я в Орлі нікого не знаю, — одначе випадково зустрічаю в канцелярії губернатора брата Драгоманова, Івана Петровича. — »Пані, ви тут?« — дивується він. Наспіх пояснюю, для чого, і він навчає, куди звернутись. За два дні маю дозвіл, їду до Мценська.
Не забути мені ніколи цього тихого темного вечора! Місяць сходить і срібним сяйвом заливає високі білі мури тюрми; мене ведуть через двір, входжу в тюрму, в якийсь сутерен, посередині довгий простий стіл, кілька стільців, на столі блимає смердюча маленька лямпа, ледве освітлюючи довгий низький сутерен. Ось дзенькнули остроги, низькі двері відчинились, і за жандарем виступає худа виснажена постать мого друга. Півгодини дається на побачення, — що сказати за ці хвилини? Передаю гроші жандареві, розпитую Ланґінса про здоровля, а він розпитує так щиро про Маковієва, Мішу, хутір, усі деталі. Хіба вони можуть мати значіння, коли я знаю, що його висилають на Сибір? Жандар устає, побачення скінчилось, зараз Ланґінс повернеться в свою камеру за ґрати, а я вийду на вільний світ Божий. А хіба-ж я не поділяю його думок, його змагань? Тяжка хви-
