нізувати, обєднати жінок; закладає перше жіноче товариство в Станиславові, 1884 р., з метою дати змогу небагатим жінка користуватися найкращими книжками, працювати над своєю самоосвітою.
На жаль, неспритливі обставини в місцевому суспільному житті вкоротили віку цьому товариству й навіть примусили саму його організаторку від нього усунутися, як вона сама каже в своїй статті „Руське жіноцтво в Галичині в наших часах”. (Див. збірник „Перший Вінок” під ред. Н. Кобринської і О. Пчілки, р. 1887, ст. 102). Товариство це не могло проломити першого льоду й хоч у двох роках свого існування здобуло собі більш членів, ніж товариство львівське („Общество Руских Дам“, 1876 р.), та все таки в самім зрозумінню його програми зявились такі ріжниці, що й ціла праця товариства була покищо значно спинена, а консервативні елєменти від самого початку намагалися перетворити все товариство на філянтропійне.
Р. 1887 Кобринська вже обєднує жінок не лише з Галичини, а й з Великої України. З підмогою І. Франка та Олени Пчілки вона видає у Львові збірник жіночих літературних праць — „Перший Вінок”. — Тут бачимо твори вже відомих у той час галицьких письменниць У. Кравченко, О. Бажанської, М. Рошкевич — і твори наддніпрянок: Г. Барвінок, Дніпрової Чайки, Лесі Українки, О. Пчілки. Сама Кобринська подає тут свою першу повість — „Пані Шумінська” і образок із життя „Пан Судія”.
Але вона — душа всього збірника; вона в ньому в 4 статтях пише про стан тогочасного жіноцтва в Галичині, про рух жіночий, про умовини життя жінки з середніх верств. Вона ж захищає свій збірник від занадто суворої критики, що появилася в часописі „Зоря” за 1887 р. Вона справедливо каже: „Історичну вартість жіночого альманаха (Перший Вінок) складають по моїй думці, не поодинокі його праці, але той факт, виявлений цілим його складом, що жіноцтво наше на цілім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народнього, що інтеліґентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські — факт радісний з погляду суспільного і історичного. Підняти себе, свої народні й громадські права і обовязки — це ж не заслуга, а обовязок усякої розумної людини, обовязок, який веде за собою дальші важкі обовязки.” (Див. „Відповідь на критику Жіноч. Альманаха”. Чернівці, 1888, ст. 4).
