дивний та інший, як у тих, що мене окружають. Читаю Шевченка та писати так не пишу. Не переймаюсь, не наслідую нікого, нічого не напишу, не скажу; або скажу, коли найду мову на це, що в душі моїй від літ залягає. Кипучою мовою слова попливуть, я правду терням добула”![1]
Це слова великого поета, який вірить, що знайде саме відповідне слово, щоб висловити правду. І далі вона себе називає співачкою недолі страждучих і обремененних… „тому, що не може бачити і не жаліти, що між людьми замного голодних, нещасних“…
|
Печаль моя з тими посестріла, |
В кількох словах своєї біографії[2] вона щиро признається, що „колись в ранні молоді роки вона відверталася від виду нужди, іменно тому, що краса в душі царила, і краси бажала, що затяжко було бачити нуждарів, поборювати себе треба було волі міццю. І я в блесках і звуках купалась в ранці життя… Та пізнавши людське горе зблизька, не можу замкнути очей — не можу про одну зовнішню красу співати — рада б піснею, ділом горе людей зменшити…“
І вона, тільки скінчивши семінар, іде учителювати в народню школу, несе туди „в народ” найкращий цвіт своїх думок, свою молоду повну любови енергію. Її вже не тягне в країну краси в Італію — її дух лине туди, „де наш край, мужицька де сімя”!
Почавши працювати коло сучасного їй руху жіночого визволення, вона скоро переходить до більш широких тем, до свого народу, якому присвячує багато гарних і дуже сильних поезій і вже в 1884 р. каже:
|
Люблю тебе, народе мій убогий, |
І не розкриваючи перед нами інтимних причин її смутку й журби, вона дає нам більш глибоке іх пояснення:
