„Eccohomo“,де малюється байдужість „чистої публіки“ в вагоні, куди вліз жебрак-каліка.
Головна сила Григоренка — то психольоґія села, земля і праця коло неї, злидні, темрява, моральний занепад, які доводять до розпуки, до божевілля, до взаїмної ненависти. Мати клене дітей, сини обманюють батьків, в родинах одні одних поїдом поїдають. І рветься яка молода жінка до волі, рада всякими шляхами визволитися з тих цупких обіймів понадсильної праці, невідрадної жорстокости. Як каже героїня в оповіданні „Хівря язиката“: „Понаводять тих дітей, аж світ для них малий стане, а хліба не напахають так, щоб кожній дитині хоч по шматочку кожний день впало; стіни в хаті не розіпруть, щоб кожному свій куточок був, тісно, гидко, сварка, бійка, вбого, а живуть! Якби не вмирали ті діти, той світ для них малий здався; тепер на душу іншому піваршина випадає, а тоді вже що було б“?
Григоренко дає цілу галєрію психольоґічних портретів селян і селянок, дуже цікавих по своїй ріжноманітності. Є між ними індивідуалісти, є протестанти, є й до всього байдужі; є естети, життєрадісні, готові й серед тяжких обставин життя знайти красу і радість; є фарисеї, що Богом торгують; є й гуманісти, що раді всім допомогти. Знає Григоренко добре наш селянський люд, добре описує масові сцени (в шинку), саме село, інколи дає гарні описи природи[1], передає гарно й мову дієвих осіб з їх характеристичними особистими відмінами
Є в Григоренка незначні дефекти — деяка одноманітність оповідання, іноді занадто довгі словесні, а не образові характеристики героїв. Але глибокі психольоґічні аналізи ріжних типів, правдивий малюнок тяжких умовин життя на селі дають велику цінність оповіданням Григоренка. Якщо вони пересякнені песимізмом, якщо вони обарвлені виключно темними кольорами, то це поясняється тим, що їй доводилось спостерігати такі факти, такі саме типи, а вірна „свойому літературному часові“ Косачева могла писати ли-
- ↑ Див. оповідання „Хівря язиката”: „А ніч яка ясна! Хівря стала коло тинка, місяць розливав своє біле світло по землі, як молоко по долівці. Були хмарки тільки маленькі, як білі троянди, не закривали місяця, бо й самі тоненькі, що крізь них дивитись можна, а зірок повисипалося стільки, як часом волошок у полі й мигтіли вони, наче очиці чи плачучи, чи сміючись. Де-не-де біліло вишення своїм цвітом, як шита лиштва на білій сорочці a вітрець розносив його дух далеко, далеко. Ось соловейко десь близенько завів щебетання, як срібло лічить, як намісто ниже одно до одного. Як хороше, як тепло, немов дитинка до грудей пригорнулася“.
