Сторінка:Софія Русова. Наші визначні жінки. 1934.pdf/74

творах; від неї глибоко вкорінилася в її душі демократична і беззастережна любов до свого рідного краю.

Але пізніш усім напрямком її думок опанував її рідний дядько Михайло Драгоманів. Вона їздила до нього в останній рік його життя в Софію. Там поширилися її ідейні обрії, там зміцнився її світогляд, прокинулись ширші інтереси, і Леся стає не тільки поетом України, алй й великим співцем всенародніх змагань до волі, до правди моральної і соціальної. Вона починає шукати теми для своєї поезії у вселюдному стражданню; вона виступає борцем за гідність людини, за її духову незалежність. Виступає перед нами справжнім борцем за ідею волі,— і вона творить нам образ „Поета підчас облоги“ дуже подібного до неї, який „Не боїться від ворога смерти, бо вільна пісня не може умерти“. Цей поет: „чарує облогу ворожу, і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі“.

Таким поетом була сама Леся в своїх пізніших творах. Вона звертається до тогочасної української молоді з докором в недбайливості до громадянських справ:

Невже ті голоси несміливі, слабії,
Квиління немовлят належать справді вам?
Невже на всі великії події
На все у вас одна відповідь є:
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш нінащо вам сили не стає?
Що ж, браття, мовчите, чи втішені собою,
Що вже й докори ці вас не проймуть?
Чи так задавлені недолею, журбою?
Чи може маєте яку яснішу путь?
 („До товаришів“).

Вона чуло переживає те тяжке становище тогочасної української інтеліґенції і з гіркою смілою правдою визнає всю цю образливу ситуацію:

Так, ми раби, немає гірших в світі,
Великі духом, силою малі;
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарям.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: „Мій дім — мій храм“.