Леся розуміє всю вагу тої страшної неволі, в якій конала тоді під жандармським режимом Москви й Петрограда тогочасна Україна, але вона не дозволяє собі впадати в розпуку, не губить надії на краще майбутнє для свого народу. Так співає вона:
Я буду крізь сльози сміятись, |
Та бадьорому настроєві так жорстоко перешкоджала страшна хвороба. Вічно сама в постійних мандруваннях, вона мало знала особистого щастя і це горе (не поета, громадянина, а горе молодої дівчини) виривалося часто проти її волі, в її молодих віршах.
Я думала, — весна для всіх настала, |
Боротьба з хворобою підточує сили вже фізично знесиленої Лесі, і в неї виривається такий стогін:
Я змаганням втомилась крівавим |
Але таких хвилин мало, або Леся соромливо ховала їх у своїй душі від усіх сторонніх заглядань. Вона взагалі була стримана в своїх зносинах з людьми і до свого інтимного душевного світу мало кого наближала. Тільки в останні роки перед смертю вона вийшла заміж за музиканта етнографа пана Квітку. І може хоч тоді почула себе не самітньою.
В свою поетичну творчість Леся вкладала всю свою чулу й турботну душу, — свою нервову вдачу. Як каже Єфремов, вона переживала всі ті хвилювання, що переживала найкраща тогочасна українська молодь — вона боліла душею за страшне пониження українського слова, української культурної творчости. Вона шукала виходу з цього становища, шукала якогось його розвязання.
Змагалась розвязати це питання і Леся в своїх творах. Підо впливом свого широко освіченого дядька Драгоманова,