смутний вираз без краю добрих очей — от що на перший погляд приваблює до неї; і та надзвичайна скромність, з якою вона приймала нас усіх, гарячі привітання й похвали її праці. В усіх її спокійних рухах, в її очах почувалась натура глибоко чула до свойого оточення; якась духова непереможна сила в такому слабому хоробливому тілі, — і так ставало соромно й гірко, що таку високо талановиту письменницю й дорогу людину ми на можемо оточити хоча б елєментарними вигодами, що їх так потребувало її здоровля.
За короткий час перебування в Празі трудно було ближче підійти до Ольги Кобилянської, — занадто вона була дорогою у нас гостею і на такий короткий час. Що не прийдеш до неї в той № готелю коло Вільсонового двірця — усе вона оточена і молоддю і старшими прихильниками її таланту; чимсь щирим і естетичним віяло від усієї її постаті, від її мовчазного спокійного поводження і почувалось, що перед нами не лише талановита письменниця, а визначна людина наших часів з певним ясним світоглядом і сильною зброєю для його реалізації.
Прага, 18/XII. 1933 р.
Мабуть з усіх значних українських жінок не було такої скромної, як Марія Миколаївна Грінченкова. Все просто вбрана, спокійної вдачі, мовчазна, але завжди уважлива, усе навкруги спостерігаюча своїми великими розумними очима. Кохала вона свого чоловіка Бориса Грінченка з якоюсь побожною відданістю, з одним бажанням помогти йому в його великій (як вона називала) громадській праці, перебрати на себе всю неприємну частину цієї праці, а самій не виявляти себе нічим крім чести бути дружиною Грінченка. Так пройшло все її життя до самої смерти Бориса Грінченка.
Але обік із чоловіком була в Марії Миколаївни ще одна істота, яку вона теж любила віддано, гаряче, але яка принесла їй через свою хворобу чимало горя й гризоти — це була її єдина донька. Віддані обоє Грінченки одній українській ідеї, вони й думки не припускали щоб їх доня могла виховуватися в російській школі, усю першу науку
