Ми познайомились у Чернігові: Єфименки щойно повернулися з заслання, а ми з Праги. У Олександри Яковлівни було 5 дітей; у мене в той час одне немовлятко — син Михайло. Чоловіки наші зразу затоваришували на ґрунті українських справ, я боялася Олександри Яковлівни.
О. Єфименкова.
Вона була така вчена, така певна себе, так завжди заглиблена в книжках, в науку; я була перед нею легкодухом, нестримною особою, що шукала життєвої правди, захоплювалася політикою. Тільки пізніше в Харкові я зрозуміла, що то за велика душа, що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється у всіх детайлях її особистого життя. І тут, у Харкові, у нас установилися інтимні, дружні, незломні відносини.
Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріялів певні знання й освітлювала їх своєю ясною думкою. Так було з тим розумінням історії українського народу, яке виявила історична критика в її історичних працях. („Історія України“, „Історія Українського Народу“, „Южная Русь“). Завдяки цим працям Харківський Університет визнав її професором і почесним доктором історії.
Сама по походженню росіянка, вона вся віддалася потребам українського народу і своїм талановитим пером вияснила в російській пресі несправедливе становище його щодо національних прав. В Петрограді на катедрі української історії на Жіночих Бестужевських Курсах вона організувала свій історичний семінар; кількох своїх слухачок за-
