не вирве од вас. А так осторонь сидить предсідатель: видайте, каже, йому, собачому синові, та нехай іде з перед моїх очей, а то я пошпурю в нього чорнильницею. (Сміється). Зразу видали.
Таня. Славний наш Зіля, щоб я робила без вас!
Зіля. Отаке… (Думає). А ну, придіньте калоши, чи прийдуться? Думав завтра принести, та чогось стало скучно вдома. Мати спать уклалась, читать — нема чого, дай, думаю, піду, та хоч ялинку побачу.
Таня. То й добре, що оце ви прийшли, а то ми сумували самі тут з Катрею.
Зіля (гріється біля грубки, роздивляється по класу). Як у вас тут химерно… Це ви ворожили тут, чи що?
Таня (сміючись). Ворожили, женихів виглядали.
Катря. Чи ти не бачив там, Зільку, не їхав сюди наш королевич?
Зіля. А як-же: бачив. Там котив по снігу автомобілем, аж куріло. Куди? — питаю. В школу, кричить, за рушниками. Та, мабуть, десь у снігу загруз, що оце його і досі немає.
Таня (пригадавши щось). А з почти нічого не було?
Зіля (швидко хапається за кишеню). О… а я, було, й забув, пакет вам од інспектора! (Достає пакет, передає Тані).
Таня. Ой!.. У мене вже й у грудях похололо. Це знов, мабуть, за ті одчоти гризе голову! Ой, господи, коли вже буде спокій мені од них. (Пішла з класу, швидко на ходу розриваючи пакет).
Зіля. Ну, то якого ви королевича, Катре, сподівалися до себе — французького, чи німецького? (Катря думає щось, мовчить). Чуєш, принцесо?