Катря. Нічого ти не знаєш, Зільку! (Підходить ближче, інтимно). Ось слухай сюди, що я тобі казатиму.
Зіля (цікаво). А ну, кажи.
Катря. Знаєш, Зільку, колись було баришні дуже сумно самій, то вона й каже: піду оце в крамничку, та хоч на Зілю подивлюся, бо у нього, каже, очі, як криниця безодня.
Зіля (дивиться на неї пильно). Яка криниця? Що ти морочиш мене! (Жартує).
Катря. Та одчепись, кажу! (Підступає ближче). А потім і питає мене: як вам, Катре, здається… (Рипнули двері. Катря й Зіля швидко розступаються. Катря голосно). Так отаке-то, Зільку.
Зіля. Що-ж там пишуть вам, Тетяно Васильовно?
Таня. Нічого. Дурниця: бланки прислали. (Зітхнувши). Сумно-сумно мені, Зіля, тоскно чогось… Давайте марити про що небудь таке радісне, чудове… (Сідає). Сьогодні вже якийсь вечір такий обмарений. Оце наслухалась щедрівок, то й здається мені, немов у селі стало диво: цвітуть сади золоті — і лист на дереві шовковий, кора золотая. А люди всі ходять у сріблі та золоті. На вечорниці до дівчат ходять з хлопцями королевичі, царевичі, а пишні королівни плачуть, побиваються за гарними парубками… Вам так не здається, Зіля?