Зіля. О, там уже спокійно буде, Так уже спокійно, що краще й не треба.
Таня. Вітер із степу прилине, зашумить над нею листом, мов над колискою, люлі співатиме. А ночами десь далеко-далеко тільки довічні зорі будуть виблискувати над нею… (Замарившись, механично наспівує)
Привикайте, карі очі,
Самі ночувати…
(Зіля пильно приглядається до неї).
Таня (спохватившись). А правда, Зіля, гарно вмерти молодою?
Катря (вбігає ніби сполохана). Баришне, дід Панас ходить.
Таня й Зіля (схоплюються). Що? Де? Що ти вигадуєш?
Катря. Злякав так, що всилу на ногах стою! Такий волохатий та страшний. Шапка з вовни, борода до пояса, такий у свиті, в рукавицях, на ногах валенці.
Зіля. Де-ж він, той Панас?
Катря. Та там-же, в коридорі біля грубки. Почала я перегортати жар, подула на головешку, коли це — торк мене щось за плече, торк… Озирнулась я, та так і охолола вся. А він стоїть біля стіни, та отак (показує) танцює та присідає, танцює та присідає, та отак руки простягає.
Зіля. Та то твоя тінь на стіні танцювала! (Сміється).
Катря. Е, кажи. Як кинулось за мною навздогінь, та як зашумить, та як загуде… О, слухайте… (Всі
