троє щільно стуляються, слухають). Чуєте? (Гуде вітер, стугонить у трубі. Чути у вітрі уривки медодії — „За тучами, за хмарами“)…
Таня. То, Катре, вітер гуде. Ось зараз я сама піду туди. (Іде).
Катря. Ой, не йдіть, Таню, а то побачите — вловить! Та ще таке старе та погане.
Зіля. А ну-ну! Докажіть храбрість!
Таня. То й піду! Думаєте: злякаюсь? (Таня пішла. За нею Катря випихає Зілю, сама стоїть на дверях… Чути веселий крик, гомін. Вбігають назад веселі: вперед — Зіля, тримаючись за його руку — Таня).
Зіля (сміючись). Ну й смілива-ж наша вчителька! А ще школярів навчає, що немає домовиків!
Таня. Бач, яке тобі противне хлоп'я? Сам налякав та ще й сміється! Як візьму я вас за оці ваші патли!.. (Бере за чуба).
Зіля. Господин учителька, я більш не буду.
Таня. Ось вам за це! ось! ось! ось!..
Катря. Так його, Таню, краще. (Допомагає). Отак! Отак! (Придивляється до Зілі). Е, та у нього, вражого Зілі, ще й брови на шнурочку!
Зіля (одхиляючись). Одсахнись, маро!
Катря (зразу). Таню, чи знаєте що? Це не Зіля! Зіля не такий був!
Зіля. Я не Зіля? Ну, а хто-ж по твоєму?
Катря. Це той королевич, тільки прикинувся Зілею. І брови такі, і очі такі…
Таня. Та ну-ж бо і я подивлюсь, які там уже брови у того Зілі. (Приглядається).
Катря. Ось придивіться. Звідкіль не глянь: і звідціль і звідціль — королевич та й годі.
