Катря. Та то я з Панасом гомоню. Гуде та й гуде. Жаліється, що йому обридло вже слухати тут про комети та про планети. (Передражнює). Сонце стоїть та й стоїть, а земля крутиться та й крутиться, а спати хочеться. (Зачинивши грубку, підходить до Зілі, одпихає його ближче до Тані, рішуче). А-ну, посунься лиш далі!
Зіля. І чого вона нав'язла сьогодні до мене? (Сміється).
Катря. Бо мені досадно, як ото воно стовбичить отут без діла!
Таня. Годі вже, Катре! Подуріли трохи, й буде… (Смутно).
Катря. Е-е… Бачу, не буде з вас сьогодні людей. (Зітхає, встає).
Таня. Катре! Ви додому? Скажіть-же батькові, щоб не барився. Та кухні не забудьте замкнути…
Катря (дивиться на ялинку). Треба хоч сьогодні потанцювати біля цього гільця! (Пританцьовує. Далі, сміючись, одходить). На добра-ніч вам! Хай-же вам крутиться та спиться, та ще дядько Панас присниться, а мені, може, вдасться й погуляти. (Іде, біля порогу повертається). Що мій королевич як сокіл! Він-же як вітер, закружить мною. (Ніжно). А я-ж, як та хмелинонька, обів'юсь круг нього. Та й зорі в очах потьмаряться! (Пішла).
Таня (смутно). Ось і Катря пішла вже… Усі кудись поспішають, усім радість, свято. Мабуть, Зіля, нас всього тільки двоє таких і єсть на світі, що немає куди йти.