Зіля. Мабуть найкраще, Зілю, зробимо, як підемо додому спати, а то щось наша Тетяна Васильовна зовсім сьогодня розкисла. (Накидає сіряк, підходить до Тані). Добра ніч! (Дає руку).
Таня (не прощаючись). І ви, Зіля, кидаєте мене? Що-ж мені тепер робити? Сяду та й буду рюмсать. (Схиляє голову, в-жарт хникає).
Зіля. Ну, а я буду підтягати за вами: маленька Тетяна Васильовна! Сумно їй самій! Обідили їі, покривдили, то її й реви насіли. Ну, годі-ж уже, буде!.. Не плач! Мати куплять… королевича. Медом помажуть.
Таня (підводить голову, смутно осміхається). Сміється з дурної вчительки…
Зіля (думає яку хвилинку, далі, тряхнувши головою). Ех, Зілько, Зілько!..
Таня (злегка кокетуючи). А, що там таке?
Зіля. Дід Панас сердиться. Чуєте, як ото стугонить? Каже: дурень ти, Зільку, дурень! Не догадаєшся, чого ото так занудилася наша вчителька.
Таня. Ну, а нехай-же каже, чого? (Цікаво). Та сідайте, Зіля, ще-ж рано спати.
Зіля (сідаючи). Каже: бо ваша вчителька хоч і збирається вмирати та перед смертю (сміється) ще-б і погуляла й потанцювала, бо ще хочеться їй і пожити, й порадіти.
Таня (сміючись). Бач, який догадливий дідько, а Зілі й у голову таке не зайшло-б!
Зіля! Е, кажуть: люби, боже, правду! (Сміється). Та ще, каже, й полюбитися, може, хоче. Поїхала собі шукати пари на світі: та й у клітці опинилась. Та й немає тут у неї пари, щоб пригорнути її.
