Таня (не слухаючи). А давайте, Катю, одсвяткуймо й ми сьогодні ялинку: хай уже одна свічечка й для нас згорить; а ми будемо ворожити, казки казати, вигадувати всячину.
Катря. А то чого-ж сумувати.
Таня. Ну, то слухайте, Катре: завтра діти гулятимуть у нас ялинку. На ялинку має прибути стара пані, а сьогодня вночі, скажемо, наїхали до пані з города гості. Між тими гостями… Ні, не так… (Думає, розказуючи ходить по класу, або спирається спиною до грубки поруч з Катрею. Гуде вітер, гуркотить щось на горищі). Жила собі одна дівчина — за мурами, за гратами, далеко од роду, в самоті. Жила рік, жила два, жила шість років, радощів не зазнала, марнувала вік молодий. Дождали люди вечора, під новий рік, а вона сидить в німих стінах однією душею. На дворі темряна ніч, хуртовина.
Катря. Так як оце зараз?
Таня (не слухаючи). Коли під вікном заїржав кінь. Одчиняються двері… і увіходить до неї якийсь лицар.
Катря. Краще, Таню, молодий князь.
Таня. Ну, князь. (Махнувши рукою). Е, та чого там боятися! Дуріть так дуріть! Увіходить до неї сам королевич!
Катря. Сердешна баришня! — Королевич! — В синьому жупані, в зірках увесь, в золотій короні, срібна шабелька при боці? Еге, Таню?
Таня. З-під корони мають темні кучері, як ніч, а очі, як криниця безодня. І такий він, що може йому тільки й пари, що в небі ходить, з місяцями
