гомонить, то де тая в його й сила візьметься: так немов і не ходило й не робило! (Слухає). Бач, бач, якої затинають? Всі разом і хлопці й дівчата! А припізніє, то й піде ще паруваннячко. Постановляться проти місяця, посплітаються руками, та й манячать, як примари, як стовбури на пожарині. І хоч-би що небудь там говорили, мовчать та на небо торопіють. Мов по зорях читають. Отак до самісінького ранку.
Василина (голосно). Своє минулося то Й забулося. Може те-ж колись по зорях читали. Чи так, діду Северине?
Дід Северин (підбадьорується). Хе! Чому ні? Парубкував і я колись; і гуляли і витівали.
Савка. Наше минулося.
Дід Северин. Було… Тепер минулося, уже немає. Одшуміло, одгриміло та й затихло. Тепер уже тільки-тільки мріється, як отой сон минущий. (Пішов, клепаючи і гомонячи). Пішли наші літа, як вітри круг світа… А гуляти — чому не гуляв! Еге! Чи гуляв іще хто другий так, як цей дід Северин… (Зникає).
Василина. І як-же ті літа швидко минають. Іще мені самій теє дівування перед очима: не згляділась, як і дочка виросла.
Савка. Шкода вже нам молодіти, старенька моя!.. (Жартом обгортає жінку).
Василина (сміється). Ось геть! Дивись, що вигадав, старе луб'я. (Пригортається до його).
Савка. Тепер луб'я, а колись було й голуб'я. Пам'ятаєш оту калину, що на леваді?
