Савка. Чи не застудився оце ти, Тимоще, що кашляєш раз-по-раз?
Тиміш (придивляється). Либонь — дядько Савка. Добривечір, дядюшко! З святим вечором!
Савка. Дякую-дякую. Кажу: чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш?
Тиміш. Та мабуть таки трохи застудився. Копав я сьогодні рівчак на городі, та, угрівшись, випив кухоль води холодної, то оце мабуть од того і кашель напав. (Стиха покашлює).
Савка. Ну, то й чого-б ото я, кашляючи, з дому виходив.
Тиміш (підходить ближче). Це я, бачте, навідався був на вулицю, — коли-ж там парубки таке витівають… Музики, співи проти неділі заводять. А я собі парубок смирний… думаю: вернуся я краще до-дому, висплюся добре, а завтра до церкви піду.
Савка. Ну, а ти-ж, Тимоше, не забув хоч стежки до церкви?
Тиміш. Е, ні, — цього не кажіть! Я змалку любив ходити до церкви.
Савка. Горобців у дзвіниці драти?
Тиміш. То тільки раз і було так, хлопці підмовили, а я сам плохий. Та хіба-ж ви мене не знаєте? (Достає тютюн). Може, дядьку, покуримо, ось у мене свіженький тютюнець.
Савка. Сховай, козаче, свій тютюнець, бо не буде діла.
