ного почуття справедливости, щоб Українці, численніщі, як усі ті народи разом узяті, що мають більшу від тамтих усіх разом територію й культурою ніяк не нищі, теж дістали свою національну державність.
Велике слово „самовизначення всіх народів“ мусить відноситися також і до Українців. Инакше остане пустим загальником.
Правда, чуємо й читаємо частенько, що політика, це не чуттєва справа, що в ній нема сентіментів. Це слушно, та позір задержували, до певної міри, навіть найбільш несумлінні політики ренесансу. Що вже й казати про політиків найновіших часів, котрі аж надихуються від великих слів і шумних фраз про: „справедливість“, „увільнення поневолених народів“, „самовизначення“, „інтерес світової культури“, „гуманність“, „людство“ і т. и. Страшний суд історії ніколи не одобрить рішення, яке сорокміліоновий народ шматує при живому тілі на кусні і його (на жаль!) таку велику й багату батьківщину розпайовує наче стрілець добичу поміж сусідів.
Що тут не перебільшую й не попадаю в патріотично-поетичний запал, докажуть дальші міркування.
