Коли карту Г. Джонстона[1], що представляє німецько-анґлійський трактат (з червня або липня 1914. р.), можна брати серйозно, то з неї виразно видно, що Анґлія воліла поступитися свому німецькому суперникові Малою Азією чи Західною Месопотамією, як збільшати німецьку Східну Африку, котра псувала її індійські океанські сполуки. В світовій війні Анґлія наконечно обсадила німецьку Східну Африку, оборонила військово своє становище в Египті й скріпила його політично до звершености.
Бережні краї Індійського океану, що лежать поміж Червоним морем та Індією, належали, що правда, вже від дуже давна до сфери інтересів Анґлії, та вона вдоволялася аж до найновіших часів поодинокими пристанями й підтримками на побережжях і островах (Еден 1839, Перім 1857, Багрейн 1861, Сокотра 1876, згл. 1886, Курян-Мурян, Джаск). Обняття протекторату над Белючістаном (1876), це перший палець, який витягнула Анґлія (тим разом з Індії), за опануванням північних побереж Індійського океану.
Щойно в першому десятьлітті XX. віку проявилася воля континентальної експанзії на цій землі в бритійській політиці цілком виразно. Вигравання арабського націо-
- ↑ Geographical Journal, 1915.
