Галицько-володимирської держави, цього остатка української державности, саме вимерла, Польща, хоч малопростірна й не дуже людна, могла вперше виступити забірно. Вона сама спромоглася на часове захоплення Галичини й Поділля. Щойно майстерна унія з Литвою (1569) віддала Польщі панування сливе над усею тодішньою територією України.
Становище українських земель в рамах польської держави було з політично-ґеоґрафічного погляду mutatis mutandis цілком ідентичне зі становищем нинішних плантаторських колоній супроти колоніяльних держав Европи. Характер осадничих колоній змогла Польща надати тільки декільком малим просторам на західній границі України (Західнє Підляшшя, части Холмщини й Галицькі землі над Вислоком). Поза тим стояла на перешкоді перш усього чисельна слабість пануючого народу, потім же його скора експанзія й розпорошення по широких просторах Литви й Білої Руси. Тому-то Польща не могла й думати про інтензивне сколонізовання українських земель польським живлом. За політичним захопленням України не пішло и не могло в даних обставинах прийти господарське заволодіння нею. Великі колонізаторські успіхи, якими Поляки залюбки величаються в творах своїх істо-
